Тема сьогоднішнього обговорення “Розвиток національного бізнесу в Україні: як розв’язати вузол проблем?” – досить актуальна. Особливо напередодні всеукраїнської наради з проблем малого бізнесу, яка відбудеться 15 липня.
Найперше, я б хотів зазначити, що вживання терміну “національний бізнес” є не досить вдалою ідеєю. Адже існує класичний поділ бізнесу на основні групи: малий, середній і великий.
Якщо казати про представників великого бізнесу в Україні, то майже всі їх прізвища відомі. Таких підприємців небагато, і абсолютна більшість з них представлена в органах виконавчого чи законодавчого управління. Я не думаю, що вони мають великі проблеми з власним бізнесом, більше того, вважаю, що якраз ці люди найбільше зацікавлені, аби вузли (тобто проблеми, які важко розв’язати) для малого та середнього бізнесу існували. Причиною цьому є досить специфічний погляд представників великого бізнесу на конкуренцію.
Що стосується малого та середнього бізнесу, то я хотів би висловити точку зору на проблеми його розвитку як голова правління Всеукраїнського громадського об’єднання “Нова Формація” (воно об’єднує представників саме середнього бізнесу, що працюють практично в усіх регіонах України). Ми вважаємо, що рівень сьогоднішнього розвитку малого та середнього бізнесу в Україні жахливо низький, інше слово підібрати важко. Чому? Ось кілька суттєвих причин.
По-перше, стосовно впливу на прийняття рішень на рівні законодавчого управління. Якщо мені хтось скаже, що він може реально впливати на цей процес, я хотів би уважно подивитися на цю людину. Об’єднання “Нова Формація” вже не один рік намагається представляти свою позицію в законодавчих органах через механізм постійної співпраці, ініціює створення спільних робочих груп, громадських слухань тощо. Інколи наша точка зору береться до уваги тим чи іншим комітетом. Але давайте залишимо ілюзії – реально серед 450 депутатів Верховної Ради немає жодного представника малого чи середнього бізнесу. Якщо взяти на віру слова комуніста Симоненка, що близько 300 народних депутатів – мільйонери (а це означає, що практично весь великий бізнес України представлений у Верховній Раді) і зважити на вислів “парламент є дзеркальним відображенням суспільства”, то це дзеркало, на мою думку, досить криве. Більше того, воно неприродне. Резюмую: зовні впливу на прийняття рішень на рівні законодавчого управління немає.
По-друге, стосовно впливу представників малого і середнього бізнесу та громадських об’єднань підприємців на виконавчі органи управління. Я абсолютно переконливо кажу: цього впливу також немає. Об’єднання “Нова Формація” вже п(ять років намагається зробити досить конкретні кроки в цьому напрямі, до речі, ми входимо в трійку найбільш відомих і впливових громадських об’єднань підприємців разом із УСПП та Спілкою підприємців малих, середніх і приватизованих підприємств України. Незважаючи на це, наш вплив – нуль цілих і багато чого після коми. Два невеличких приклади з цього приводу.
“Нова Формація” в 1999 році була ініціатором створення Ради з питань розвитку підприємництва – дорадчого органу при Київському міському голові. Ця ініціатива мала продовження: згодом вийшов Указ Президента України, в якому він зобов’язав органи місцевого самоврядування створити подібні ради у складі представників бізнесу, громадських організацій, державних службовців тощо при кожному міському голові. Дійсно, після видання Указу Президента в більшості великих міст такі ради було створено. Рада при Київському міському голові плідно працювала лише впродовж першого року свого існування, передусім завдяки активності її членів – представників бізнесу і громадських організацій. Але, мабуть, ми ставили багато “зайвих” колючих запитань і бажали досить логічної “прозорості” у спілкуванні з представниками державних виконавчих органів. Як результат – засідання Ради не збираються вже майже два роки. І така ситуація не лише в Києві – в інших містах ради з питань розвитку підприємництва при міських головах створені, вони існують на папері і не більше того. Тож Указ Президента не виконується і, взагалі, складається враження, що діалог між виконавчими органами та представниками бізнесу потрібний лише останнім.
Інший приклад. Усіх цікавить відповідь на риторичне запитання: де “працюють” бюджетні кошти? Я переконаний, що сьогодні більшість українців залишається в державному секторі економіки. Це не лише моє особисте переконання, ? так вважає абсолютна більшість вітчизняних аналітиків. Завдяки Раді з питань розвитку підприємництва при Київському міському голові громадськість мала “віртуальну” можливість “ознайомитися” з київським бюджетом. Згідно з “Регіональною програмою розвитку малого підприємництва в м. Києві на період 2001-2002 рр.”, у розробці якої члени Ради брали безпосередню участь, місту Києву в цей період передбачалося виділити на розвиток малого бізнесу 85 млн. гривень. Після прийняття “Програми…” всі спроби з(ясувати, чи проводились якісь тендери з розподілу цих коштів, хто отримав, на що саме і як цей процес контролюється, потерпіли повне фіаско. Більше того, мене особисто в “кулуарах” попросили не ставити запитання, на які важко відповісти. На сьогоднішній день практично всі виділені кошти витрачено. І це відбувалося там, де ми особисто були присутні, де ми голосували за прийняття “Програми…” як повноправні члени Ради з питань розвитку підприємництва при Київському міському голові. Що ж уже казати про інші статті бюджету, про те, як розподіляються і де осідають 2 млрд. гривень у Києві, 49 млрд. гривень в Україні… Звідси випливає ще один невтішний висновок – рівень впливу малого та середнього бізнесу, громадських об’єднань підприємців на прийняття рішень у виконавчих органах управління практично відсутній.
Небезінтересним є питання про питому вагу малого та середнього бізнесу в українській економіці. Адже вона вже кілька років як зупинилася на позначці 10%. Незалежна країна дорослішає, економіка зростає, а рівень малого та середнього підприємництва тупцює на одному місці. Для порівняння: у Чехії частка малого та середнього бізнесу становить понад 50%, у Росії – 50%, я вже не кажу про Німеччину чи Японію, де 90% основного доходу дає саме середній бізнес.
І ще один маленький приклад, сподіваюсь, цікавий. Коли я, закінчуючи економічний факультет КДУ імені Тараса Шевченка, приймав рішення, чим займатися в майбутньому, відповідь була досить логічною – бізнесом. Мене навчали, що фінанси – це гроші, а бізнес – це гроші, які “працюють”. І ось сьогодні я очолюю об’єднання “Нова Формація” – об’єднання представників середнього бізнесу. Більшість моїх знайомих, які володіють приватними підприємствами, не мають можливості купити, наприклад, автомобіль “мерседес”. Зверніть увагу на номери “мерседесів”, які їздять по Києву, – то ж в абсолютній своїй більшості державні номери! Якщо ви запитаєте мене, де в Україні сьогодні “працюють” великі гроші, відповім – де завгодно, тільки не в бізнесі. У будь-якій розвиненій країні дуже гарні будинки належать банкам, офісним центрам або музеям. А в нашій країні великі гарні будинки, які дуже вигідно відрізняються від тих, що стоять поруч, це або податкова адміністрація, або районна адміністрація – все, що завгодно державне, тільки не бізнесова установа. Тому що бізнес має бути, як то кажуть, “під лапкою”.
Імідж людей, які сьогодні займаються підприємництвом, не надто солідний. Найбільш привабливою професією в Україні, на думку молоді, є міліціонер. Найменш привабливою – бізнесмен, тому що він, зазвичай, асоціюється з образом бандита. Якщо податкова адміністрація висуває якісь претензії щодо сплати податків, так саме до представника бізнесу. Не до державного службовця, який має дачі, машини, літаки і пароплави, а до підприємця, який має лоток, торгує і заробляє не лише на себе, а ще й створює робочі місця. Але про це якось легко забувають. Він не сплатив – його спіймали і кинули за грати. Так просто і геніально підтримується негативний імідж бізнесмена. Я кожен рік запитую у свого батька, який викладає в Університеті зовнішньоекономічних відносин: скажи, будь ласка, куди йдуть працювати випускники? Якщо сім років тому молоді люди охоче розпочинали свій бізнес, то нині більшість з них “стрункими рядами” прямує на державну службу. До речі, навчання в Університеті зовнішньоекономічних відносин досить коштовне. Це ж треба заплатити $3 тис. на рік за навчання, щоб потім влаштуватися на роботу із зарплатнею в 150 чи 300 гривень? Якщо вже молодь приймає такі рішення, ми маємо розуміти, що потрібні нагальні зміни. І вони можливі, але не з позиції песимізму.
Я абсолютно переконаний, що в президентській країні, в якій ми з вами живемо, рішення мають прийматися на найвищому рівні – Президентом країни та керівництвом уряду. Якщо вони не прийматимуть таких рішень або якщо вони не будуть прозорими для громадськості, не контролюватимуться, то очікувати, що від наших з вами розмов та відповідних телевізійних сюжетів щось зміниться, безглуздо. До речі, нещодавно за підписами 15 громадських об’єднань було зареєстровано і направлено на ім’я Київського міського голови офіційного листа із запитанням: як було витрачено 85 млн. гривень з “Програми розвитку малого підприємництва в м. Києві…”? Реакція була нульовою. Отака нова формула реагування державного чиновника на людей, які мають власну громадську позицію. Листа написав – то й добре. Зареєстрував – молодець. Оприлюднив через засоби масової інформації – пощастило. Критикуй, не критикуй – реакція однакова, тобто, ніякої. Таку ненормальну, але стандартну ситуацію потрібно починати змінювати, і передусім на рівні керівництва країни. Щиро сподіваюся, що Всеукраїнська нарада з питань розвитку малого та середнього бізнесу, яка проводитиметься під патронатом Президента України, стане конструктивним поштовхом у цьому напрямі.
Я особисто думаю, що потрібно терміново вводити в різні ланки середнього і вищого управління (не лише на рівні країни, а й на місцях) людей, які не з теорії, а через практику відчули, що таке малий та середній бізнес, його плюси та мінуси, набули особистого досвіду. Таким людям слід пропонувати, образно кажучи, “імплантацію” державної служби, тому що набагато важче, довго й нудно розповідати людині, безпосередньо не обізнаній з цими проблемами, що і як варто робити, щоб досягти успіху.
І останнє: необхідна надзвичайна відповідальність державних службовців за виконання хоча б тих законів, які існують. Я наводив приклад Указів Президента щодо розвитку підприємництва – вони просто не виконуються. Переконаний, що якби Президент країни звільнив декілька посадових осіб різних рівнів з формулюванням “у зв’язку з невиконанням Указу Президента щодо питань розвитку підприємництва”, дехто з губернаторів та міських голів абсолютно інакше поставилися б до ситуації, на яку сьогодні вони ніяк не впливають.