Ефективна інтеграція України до світового економічного простору є нагальним завданням розбудови державності та економіки. Природно, що така інтеграція не може бути простою та швидкою. У Посланні Президента до Верховної Ради України, зокрема, ставляться перед урядовими колами такі завдання: “Необхідно коригувати загальну спрямованість трансформаційного процесу, надати йому сучасних цивілізованих форм, знайти такі шляхи та механізми входження у світову економіку, які б дали змогу максимально скористатися позитивними наслідками глобального розвитку і водночас мінімізували економічні й особливо соціальні труднощі, пов’язані з адаптацією національної економіки до закономірностей світової господарської системи” [1, 10].
Тобто, для того, щоб цей процес дійсно приніс очікувані результати, необхідно враховувати існуючі особливості суспільних умов, за яких має відбутися названа інтеграції України.
По-перше, Україна ще не визначилась повною мірою з основними напрямами і механізмом структурної перебудови економіки. Критерії такої перебудови повинні вироблятися з врахуванням особливостей розвитку світової системи господарювання а також реальних можливостей і напрямів інтегрування до неї України.
По-друге, потрібно одночасно розв’язувати питання як безпеки у сфері зовнішньоекономічних відносин, так і взагалі економічної безпеки, до того ж вирішувати їх доводиться за умов активного конкурентного протистояння на світовому ринку.
По-третє, існують певні суперечності міжнародного й регіонального характеру, усунення яких можливе лише на довгострокових договірних засадах шляхом активного включення до інтеграційних процесів з визначенням глобальних національних пріоритетів та їх збалансуванням з існуючи у світовому економічному просторі.
По-четверте, спроби активного спілкування та діалогу з міжнародними фінансовими інститутами – як гарантами входження України до світового ринку і оновлення економіки – поки що спричиняють неочікувані економічні наслідки, оскільки досі не визначено чітко орієнтири нашої держави ні в розвитку її внутрішньої економіки, ні в пошуках її майбутнього місця в світовому господарстві [Див. 2, 4]. Існують ще й інші внутрішнього й зовнішнього походження особливості України як потенційної учасниці міжнародних економічних утворень: відсутність досвіду державності, нерозроблення політико-правових регуляторів та інструментів, нерозвиненість ринкових відносин, стійка тенденція до погіршення якісних показників економічного стану, виснаження запасу соціальної витримки населення, розміщення у регіоні, що характеризується інтеграцією високого рівня, конкурентність щодо аналогічних інтересів країн східної Європи. Україна, як суверенна держава поки що несуттєво впливає на інтеграційні процеси, що відбуваються у світовій економіці, залишаючись протягом довгого часу осторонь головних світогосподарських процесів. В основному це спричиняється тим, що Україна лише наприкінці двадцятого століття почала брати активну участь в сучасних процесах інтеграції та глобалізації.
В результаті, перебуваючи в центрі Європи поруч із державами, які активно перебудовують свої економіки, ринкові реформи в Україні помітно відстають від процесів ринкотворення у сусідніх державах. Завдяки природнім ресурсам та географічному становищу України, а також конкретній підтримці, котру надає світова громадськість кожній державі, Україна повинна знайти свій шлях повного переходу до ринкової економіки та прискорення структурних перетворень з метою посилення своєї ролі у світовій економіці. Для цього Україні належить розв’язати велику кількість принципово важливих проблем, і цим самим – перейти до економіки відкритого типу за короткий проміжок часу. Поруч з цим помилки на шляху ринкового реформування можуть призвести до того, що зовнішня конкуренція стане не сприятливим, а руйнуючим чинником української економіки. Досвід України у проведенні політики імпровізованого балансування відносин з Заходом і на сході – з Росією та іншими країнами СНГ, який вона проводила у 90-х роках, як показує практика, є малоефективним. Все більшої сили набирає процес міжнародної регіоналізації світового економічного простору. Тому, для України налагодження ефективних та достойних її потенціалу зв’язків з Європейським Союзом є одним з пріоритетних завдань. Договір про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС було підписано 14.06.1994 р., але на його ратифікацію усіма членами ЕС пройшло майже 4 роки. З 1.03. 1998 р. цей договір набув сили, з цього моменту для України відкрилися нові можливості для виходу на ринки країн-членів ЄС з вітчизняною продукцією. Проте договір також ставить перед державою завдання подальшої реструктуризації економіки, зміцнення механізму співробітництва з Європейським Союзом та підготовки правового поля, котре забезпечить його реалізацію. Україні ще багато належить зробити, щоб досягти бажаного рівня. Однак у відповідності до угоди про партнерство України та ЄС з 1998 р. започатковані практичні приготування щодо формування між ними зони вільної торгівлі. Хоч президент Українського національного комітету Міжнародної торгової палати, професор Володимир Щелкунов і вважає, що “ми не можемо надіятися отримати зі Сходу ні фінансової чи гуманітарної допомоги, ні ресурсів чи технології”, перспективними для України є також економічні відносини з країнами СНД і особливо – з Росією [4, 20].
Існуючий раніше єдиний народногосподарський комплекс, в якому Україна була периферією, сьогодні сприймається критично. СНД був першим інтеграційним об’єднанням, до якого вона потрапила практично з легалізацією своєї незалежності. Перший період перебування нашої держави в СНД (приблизно 1991-1994 рр.) умовно можна назвати “адаптаційним”. Він супроводжувався дискусіями про те, чи бути Україні справді незалежною державою. Проте одним з головних недоліків зовнішньоекономічної національної політики того часу стало те, що Украйні не вдалося відшкодувати за рахунок виходу на нові ринки збитків від втрат російських, пострадянських ринків промислових товарів та сировини. Другий період, в якому з найбільшою силою почала реалізовуватись нова тактика української політики в СНД обіймає приблизно 1994-1997 рр. Виходячи з того, що Україна в СНД не може покладатися на його керівні органи та основні інституції з тим, щоб належним чином захищати свої національні інтереси, українські політики проголосили, що найкращим засобом проти російського домінування в стосунках між країнами СНД може бути тактика двосторонніх стосунків між колишніми республіками СРСР. Але українські відносини з країнами СНД у цілому не змогли вийти за межі дипломатичного розслідування та дилетантських інновацій. Тому набутий досвід показує, що у взаємовідносинах з країнами СНД сьогодні неможливо будувати будь-яку однорідну взаємовигідну систему відносин, в середовищі якої можна було б будувати ефективну міжнародну інтеграцію.
Договір про створення економічного союзу СНД від 24.09.1993 р. ставив завдання послідовного та узгодженого економічного зближення колишніх радянських республік через створення системи вільного переміщення товарів, послуг, капіталів та робочої сили, а також узгодження бюджетної, грошово-кредитної та податкової політики. На базі договору було підписано велику кількість угод, які в подальшому не змогли бути реалізовані, оскільки не відповідали ні новим економічним реаліям, ні національним законодавчим актам молодих держав. Після укладення договору про створення Економічного Союзу було складено план інтеграційного розвитку, в межах якого передбачалось створення Платіжного та Митного союзів країн СНД. Але через виникнення проблем у сфері платіжно-розрахункових та митних відносин повноцінної реалізації цієї ідеї досягнуто не було. Неспроможність та неможливість реалізувати інтеграційні плани в межах СНД пояснювались не тільки внутрішніми труднощами кожної з держав СНД, але й недостатньою обгрунтованістю та розробленістю самих концепцій нових інтеграційних механізмів. В зв’язку з цим відносини України з країнами СНД протягом 90-х років базувались на двосторонніх торгово-економічних відносинах. Майбутнє України, в першу чергу, пов’язане з відтворенням державності та оформленням загальнонаціональної ідеї. Молодій державі ще належить виробити стійку та динамічну модель економіки, до того ж її політична система тісно пов’язана зі специфікою країн в межах Центральної, Східної та Південно-Східної Європи. Європейський вибір України не має на увазі її однозначного тяжіння до Європи, передбачає створення системи взаємовідносин України в просторі Росія-Європа-Північна Америка-Чорноморря-СНД. Саме ця система у глобальному контексті визначає набір стратегій та перспектив шляхів розвитку України у XXI столітті. На першому місці в цій системі стоїть Росія. Після багатьох місяців роботи президенти двох країн 27 лютого 1998 р. підписали договір про економічне співробітництво до 2007 р. Договір передбачає координацію економічного та соціального розвитку обох країн, співробітництво в сфері торгівлі, створення стійкої та просторої бази для стратегічного партнерства в глобальному масштабі. Але у ході виконання названого договору, практично лише в обмін на признання Росією повного суверенітету та територіальної цілісності України, остання, в свою чергу, відчинила двері для проникнення російського капіталу на українські ринки. Наскільки ефективною є для України така “інтеграція” можна бачити з фактів наведених у статті “Стратегічні компанії оптом і вроздріб”: “Констатуємо: контрольний пакет акцій компанії “Укрнафтопродукт” передається у власність “Казахойла”, газотранспортна мережа України – під контроль Росії…” [4, 4]. Тобто, реалізація у такому вигляді “стратегічного партнерства” є яскравим прикладом компромісу за рахунок односторонніх уступок України. Унікальність становища України дозволяє їй також виконувати роль однієї з найбільш важливих ланок на осі “Захід-Схід”.
На полюсах цього стратегічного вектору розміщуються два основних світових торговельних блоки. Про важливість східного напряму зовнішньоекономічної діяльності України говорить те, що в державах Азіатсько-Тихоокеансь-кого регіону (АТР) зараз проживає майже половина людства. Крім економічної значимості, АТР грає одну з найсуттєвіших ролей в глобальній економіці, оскільки тут перетинаються інтереси США, Китаю, Японії, Росії, Індії. Швидке перетворення АТР в зону високої інтеграційної активності, економічного та політичного динамізму забезпечує йому лідерство в новому XXI столітті, котре вже багато експертів називають “тихоокеанською ерою”. Вже сам цей факт обумовлює необхідність розширення присутності України у цьому регіоні. Активна орієнтація України на захід в пов’язана з можливостями отримання інвестицій та нових технологій, сучасного досвіду управління, що не виключає тих широких можливостей, які відкриваються перед Україною на Сході. Саме східні країни здатні поглинути майже всю номенклатуру українського машинобудівного експорту, а також могли б завантажити роботою її науково-технічний потенціал. В України є величезні можливості участі в реалізації крупних енергетичних та інших промислових проектів. її інтеграція у систему економічних відносин з державами АТР потребує вирішення багатьох економічних та політичних проблем, а також затрат часу на адаптацію українського законодавства до вимог та специфіки ринку регіону. Тобто, входження України до світового простору повинно супроводжуватися застосуванням на практиці принципів вільної торгівлі та відкритості економіки, нарощувати свою присутність на нових ринках, в тому числі й у державах АТР. Незважаючи на низку проблем, Україна все ж отримата окремі результати у процесі інтеграції до світової системи господарських зв’язків: – Україні вдалося зберегти свій суверенітет від спокус втягнення у економічно необгрунтовані “реінтеграційні” процеси в СНД. – Україна врегулювала певним чином на політичному та правовому рівнях свої стосунки як з НАТО, так і у східному напрямку – з Росією. – Україні вдалося стати членом Ради Європи, формалізувати взаємини з ЄЄ та увійти до низки перспективних регіональних інтеграційних утворень, таких як Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ), Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС). Україну розглядають як важливого партнера у новій системі дво- та багатосторонніх відносин країн Центральної та Східної Європи.
Формуючи власну інтеграційну політику, Україна має визначитися з відповідними середньо- та довгостроковими пріоритетами, виходячи з сучасних умов функціонування національної економіки. Середньострокові інтеграційні пріоритети перебувають у двох різно-спрямованих векторах. З одного боку, обережне ставлення до участі в інтеграційних утвореннях країн з високим рівнем наднаціонального регулювання, зумовлена особливостями України як самостійного суб’єкта інтеграції. З іншого, неможливість тривалого “позаінтеграційного” розвитку в регіоні, де масштаби і динаміку економічної інтеграції визначають не лише внутрішні, а й потужні зовнішні (глобальні) чинники. У перспективі на найближчі 10-15 років ключове значення для України матимуть економічні відносини з країнами СНД, які в 1993 році підписали угоду про створення Економічного Союзу (Україна є його асоційованим членом). Головними цілями Економічного Союзу визначено: – формування умов стабільного розвитку економік країн-учасниць; – поетапне створення загального (спільного) економічного простору на основі ринкових відносин; забезпечення рівних можливостей для всіх господарських суб’єктів; – реалізація спільних економічних проектів; вирішення актуальних соціально-економіч-них завдань. Домовленості країн у межах Економічного Союзу СНД зорієнтовані на поетапне забезпечення вільного руху товарів, послуг, капіталів, робочої сили. Зокрема, перспективним планом інтеграційного розвитку СНД передбачається створення зони вільної торгівлі, митного та платіжного союзів. З 1994 року діє міждержавний економічний комітет (МЕК), до президії якого увійшли віце-прем’єри країн-учасниць.
Робочим органом МЕК є колегія з уповноваженими представниками з кожної країни. Зауважимо, що спроби розвинути інтеграційні процеси в межах СНД здійснюються за умов погіршення економічного стану країн-учасниць, тому, як правило, здійснювані у цьому напрямку заходи стають безрезультатними. Головним завданням розвитку економіки України у XXI столітті стане створення економіки відкритого типу [1, 23], тобто такої економіки, яка останнім часом здобула найбільшу кількість прихильників у світі. Це, з одного боку, дозволить Україні стати зрозумілою країнам-партнерам і спілкуватися з ними однією мовою бізнесу, а з іншого – відкриє для України шляхи до інтеграції. В цілому, інтеграційна політика стосовно країн СНД та Балтики має на мікроеконо-мічному рівні сприяти процесам транс націоналізації з урахуванням рівня ефективної спеціалізації та кооперації у науково-технічних і виробничих сферах різних галузей економіки. Для цього потрібно сформувати відносно невелику кількість стабільних і конкурентоспроможних транснаціональних альянсів для капіталізації диверсифікованих інвестиційних потоків у пріоритетні напрями промислово-економічного зростання. На макроекономічному рівні доцільно, щоб Україна дедалі повніше входила до міждержавних координуючих структур ЕС при збереженні статусу асоційованого члена. Найбільш актуальним є створення режиму вільного руху товарів, а також формування ефективної міждержавної розрахункової системи (на основі платіжної чи клірингової угоди). Без налагодження такого типу інтеграційних зв’язків Україна може втратити свої зовнішні ринки в країнах СНД. Вона не буде готова до активних дій на інших ринках (низька конкурентоспроможність українських товарів, насиченість міжнародних ринків, їх закритий характер тощо). Виникає реальна загроза для України втратити ключові елементи свого експортного потенціалу внаслідок розриву не лише неефективних, а й ефективних науково-технічних та виробничих зв’язків. Існують різні варіанти інтеграційної поведінки України в межах СНД, де формуються як нові взаємовідносини на двосторонній основі, так і секторні (галузеві), субрегіональні й інституціональні (наднаціональні) інтеграційні структури. Інтеграційна політика щодо східноєвропейських країн має орієнтуватися на відновлення ефективних традиційних зв’язків в сфері міжнародної спеціалізації та кооперування. Зокрема, ефективними формами інтеграції з цими країнами стають субрегіональні угруповання. Значний вплив на розвиток такої інтеграції можуть справляти спеціальні вільні економічні зони різних типів, які доцільно створити у відповідних регіонах України. Специфічне місце серед інтеграційних угруповань може зайняти Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС), декларацію про створення якого в 1992 році підписали керівники Албанії, Азербайджану, Болгарії, Вірменії, Грузії, Греції, Росії, Румунії, Туреччини, України. По-перше, ЧЕС як потенційно місткий внутрішній ринок зі значним науково-технічним потенціалом має перспективи стати і ключовим місцем торгівлі між Європою, Близьким Сходом та Азією. По-друге, це перше велике інтеграційне угруповання країн постконфротаційного етапу розвитку світової економіки, яке може поєднати держави, що до останнього часу розвивалися, маючи різні політичні та економічні установки. По-третє, до ЧЕС увійшли новоутворені незалежні країни. З точки зору основних інтеграційних критеріїв, ЧЕС слід розглядати як потенційну зону вільної торгівлі. Незважаючи на відмінності, що притаманні зовнішньоекономічній діяльності країн-учасниць ЧЕС, проведення узгодженої експортно-імпортної політики забезпечуватиме певний баланс інтересів в рамках основних пріоритетів. Участь України в ЧЕС доцільно орієнтувати на досягнення таких цілей: – диференційований розвиток двосторонніх економічних відносин з окремими країнами-членами ЧЕС. Крім країн СНД – членів цього угруповання, особливе значення матимуть стосунки з Туреччиною як своєрідним плацдармом для проникнення на ринки країн Близького Сходу і транзитної територією для альтернативного надходження нафтопродуктів в Україну, джерелом відносно дешевих і якісних товарів народного споживання та сировини для легкої промисловості України.
Економічні відносини з Грецією мають пріоритетне значення для виходу України на ринки ЄС, розвитку співробітництва в басейні Середземного моря; – селективну участь у розробці та реалізації спільних проектів ЧЕС, насамперед у таких сферах, як екологія, наука і технології, транспортна та інформаційно-комунікаційна інфраструктури, туризм, охорона здоров’я, інвестиційна діяльність, розвиток малого і середнього бізнесу. У довгостроковому контексті очевидна орієнтація України на європейські інтеграційні структури, що розвиваються на основі ЄС. Основні завдання зовнішньоекономічної політики України щодо ЄС та країн-членів цієї організації: – якомога повніша реалізація у відносинах з ЄС загальних принципів торгово-економічного співробітництва, зафіксованих в Угоді про партнерство і співробітництво між європейськими співтовариствами та їх державами-членами і Україною від 14 червня 1994 року, тимчасовій угоді про торгівлю та питання, пов’язані з торгівлею, між ЄС і Україною від 1 червня 1995 року; – своєчасне і комплексне вжиття економічних та політичних заходів, необхідних для початку переговорів з ЄС щодо створення в перспективі зони вільної торгівлі; – здобуття послідовної підтримки з боку ЄС та його країн-членів у питанні якнайшвидшого приєднання України до Генеральної угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ), Світової організації торгівлі (СОТ), одержання якнайшвидшого доступу до Загальної системи преференцій ЄС на підставі визнання України країною з ринковою економікою; – вирішення питань, пов’язаних з можливістю приєднання України до окремих європейських програм інтеграційного характеру, насамперед у сферах енергетики, транспорту, науки і техніки, сільського господарства, окремих галузей промисловості, освіти; – забезпечення безперешкодного і дискримінаційного доступу основних експортних товарів і послуг України на ринки ЄС; – здобуття стабільної фінансової підтримки і технічної допомоги для успішного проведення ринкових перетворень в економіці України, насамперед якомога більш динамічних і безболісних структурних зрушень і формування міжнародної конкурентоспроможної економіки. Для успішної реалізації названих цілей важливе значення має дотримання об’єктивно обумовленої етапності в реалізації інтеграційних пріоритетів України з відповідною орієнтацією як внутрішньої, так і зовнішньоекономічної політики. Для органічного входження до європейської економічної системи, що розвивається на основі ЄС, необхідні цілеспрямовані правові та інституційні заходи.
Принципове значення для реалізації ефективної політики України є інтенсифікація її дво- та багатосторонніх зв’язків, активна участь в діяльності міжнародних економічних організацій. У цьому контексті слід згадати такі важливі документи: Угоду між урядами України і США про гуманітарне та техніко-економічне співробітництво (1992 р.); Протокол між Урядом України та Урядом ФРН про співробітництво в підготовці та підвищенні кваліфікації фахівців, керівних кадрів у галузі економки та управління; Рамкову угоду між урядами України і ФРН з питань консультування та співпраці; Меморандум про взаєморозуміння між Україною і Великобританією (1993 р.); Українсько-Голландський міжурядовий меморандум про взаєморозуміння (1992 р.); Рамкову Угоду між Урядом України та Урядом Італії (1992 р.), Угоду про економічне і технічне співробітництво між Урядом України і Урядом Республіки Індія; угоди України з країнами СНД (1992-1996 рр.); Угоду про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною; Глобальну ініціативу Європейської комісії для України (1994 р.); двосторонні міжурядові договори (1995-96 рр.) тощо. Україна стала членом Міжнародного валютного фонду, Світового банку, Європейського банку реконструкції та розвитку, а також має статус спостерігача в ГАТТ. З 1994 р. наша держава вирішує практичні питання співпраці у структурі ГАТТ/СОТ, інтенсифікує свою політику щодо інших впливових міжнародних організацій, насамперед Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР).
Перехід до ринкової системи господарювання об’єктивно вимагає піднести ефективність використання основного капіталу, посилити інноваційний процес в усіх галузях національної економіки. З метою усунення зазначених вище негативних явищ у сфері зовнішньоекономічних відносин Україні необхідно розв’язати такі завдання: по-перше, обмежувати ввіз продукції чорної металургії, покращувати якість металу, зменшувати масу готових виробів, домагатися міжнародних сертифікатів на свою продукцію тощо. По-друге, визначити пріоритетні напрямки розвитку експортної спеціалізації, переорієнтуватися на виробництво наукомісткої продукції і ресурсозберігаючих технологій >• сфері верстатобудування, літакобудування, ракетно-космічної техніки, створення нових видів металів. Потрібно щоб ці напрямки стали сферою всебічної підтримки держави. По-третє, відмінити податок на добавлену вартість на продукцію, що вивозиться з України, (оскільки це призводить до необгрунтованого зростання цін і штучно знижує її конкурентоспроможність); відмінити імпортне (ввізне) мито на такі стратегічні для України товари, як нафтопродукти, ліс, кольорові метали, целюлоза. У той же час доцільно обмежити імпорт алкогольних напоїв, цигарок тощо. По-четверте, виготовляти в Україні імпортозамінну продукцію: зернові, кормо- і картоплезбиральні комбайни, тролейбуси, автобуси, холодильники, автомобілі, тканини та ін. Водночас, експортуючи переважно товари паливно-енергетичної групи, слід значно поліпшити обробку сировини (титану, граніту, урану, сільськогосподарської продукції). Так, глибина переробки сільськогосподарської сировини в Україні становить лише близько 50% віл рівня переробки у розвинуїих країнах. По-п’яте, враховуючи низьку конкурентоспроможність продукції в Україні, не слід поспішати з подальшою лібералізацією експортно-імпортних відносин, натяку нашу державу активно підштовхує Міжнародний валютний фонд та Світовий банк. Йти таким шляхом можна, лише зміцнюючи конкурентоспроможність товарів. Навіть у СІНА понад 35% товарів захищені нетарифними бар’єрами. По-шосте, слід заохочувати іноземних інвесторів. Найважливішою умовою цього є стабільність чинного законодавства у зовнішньоекономічній діяльності. На жаль, в Україні так часто переглядаються закони, що стабільною можна вважати лише постійну їх зміну. По-сьоме, важливо налагодити надійний митний контроль. Так, у розвинутих країнах світу держава бере на себе облік і всебічно контролює експорт та імпорт товарів. В Австрії, зокрема, їй відома адреса кожного постачальника, ціни його товару, обсяг, сертифікація товарів. Цей процес супроводжується контролем податкових і банківських установ. В Україні недосконалий сам Митний кодекс: у ньому налічується лише 164 статті, тоді, як > Митному кодексі Росії – понад 400 статей [5,311]. Серед проблем входження України до світового господарства, потрібно також виділити потребу використання досвіду успішно функціонуючих економік інших країн, особливо у питаннях проведення радикальних економічних реформ, трансформації соціально-економічної системи до принципово нового якісного стану. Важливе значення також має вивчення економічного потенціалу інших країн з метою встановлення з ними розгалужених дво- та багатосторонніх господарських зв’язків, поглиблення міжнародного поділу праці тощо. Для досягнення цих цілей уряд впровадив єдині принципи валютного контролю і валютного регулювання на всі види торгових та неторгових операцій з іноземними державами. Забезпечує максимальне зменшення переліку товарів, експорт та імпорт яких підлягає квотуванню та ліцензуванню. Квотуванню підлягають товари, що мають пріоритетне значення для потреб національного споживання, або ті, що підпадають під режим квотування, а також товари, зовнішня торгівля якими є винятковим правом держави. З метою усунення диспропорцій між внутрішніми цінами і цінами світового ринку, формування раціональної структури експорту та імпорту, збільшення бюджетних надходжень введена в дію система експортного (підвищеного за обмеженим колом товарів) та імпортного мита. Експортний митний тариф вилучає з експортних продуктів дотації та частину (до 50%) надприбутків (різницю між світовою та внутрішньою ціною в національній валюті).
Як вже було зазначено, важливу роль у подальшому розвитку зовнішньої торгівлі України відіграватиме структура перебудова її економіки. У цьому плані одним із першочергових структурних пріоритетів є збільшення обсягів виробництва і продажу на світовому ринку продукції військово-промислового та аерокосмічного комплексів, стимулювання експортного потенціалу інших галузей, захист внутрішнього ринку. Для розв’язання цієї проблеми передбачено: розробити урядову програму щодо переведення теплових електростанцій на тверде паливо з одночасною модернізацією вугільної промисловості; розширення експорту електроенергії, що виробляється на давальному палеві; проведення комплексу економічних та організаційних заходів для стимулювання скорочення споживання енергоресурсів; розширення наукових досліджень і розробок з проблеми видобутку власної нафти з виходом на конкретні науково-технічні і наукові проекти; збільшення обсягу переробки нафти на давальних умовах заводами України з розрахунками за неї частиною готової продукції; розвиток атомної енергетики з дотриманням необходного рівня безпеки; розробка системи плати за транзитне транспортування паливно-енергетичних ресурсів через територію України; подолання залежності економіки України від поставок продукції з країн СНД.